Дуб - священне дерево Перуна


Дуб – священне дерево Перуна. Святі гаї наших пращурів

Дуб – один з символів національного природного парку «Цуманська пуща». Дубові, дубово-грабові та сосново-дубові ліси є переважаючими на території парку, вони утворюють своєрідний комплекс із болотами різних типів, ділянками лук по водотоках, чорновільшанниками. Саме дубові насадження займають значну частину території пущі. Однією з причин цього є те , що ліси формувалися в Цуманській пущі на більш багатих, ніж на півночі Полісся, ґрунтах. В давні часи льодовикові води досягали цієї території, в місцях їх накопичення утворились болота, а упродовж тисячоліть тут поступово сформувався оригінальний природний комплекс із переважанням лісових масивів.

Саме такі праліси покривали цю територію до того, як почалося інтенсивне використання їх людиною. Збереглися тут і незаймані або малодоторкані ділянки лісу. Окремі з них мають вік 150-170 років. Лишилось чимало дубів віком понад 300 років. Одні з найстаріших дубів Волинської області - три дуба велетня віком до 600-800 років ростуть на древньому слов’янському оборонному валі в с. Городище. Цілком ймовірно, що ці дуби – це залишки священного гаю, які були у наших пращурів поряд з поселеннями. Саме про священні гаї і буде подальша розповідь.

У слов’янському фольклорі є безліч свідчень про вшанування святих лісів і дерев. Вважалося, що священними можуть бути такі дерева, як дуб, липа , клен, явір, в’яз, ясен.

Традиція священних гаїв або дібров саме як храмів належить до індоєвропейського спадку. "Поклоніння природі серед первісних індоєвропейських народів свідчить про традиційну тему священних природних місць, вільних від осквернення людьми і їх діяльності. Такі священні природні місця були дикою природою в найглибшому сенсі, вони були наповнені вольової силою — вольовими, повними волі, непідвладними контролю - і з духом," - писав дослідник священних гаїв Дж. Вест.

Слов’янсько-прабалтська спільнота належить до однієї давньої етнокультурної спільноти, одного з індоєвропейських угрупувань наприкінці ІІ тисячоліття до н.е. Тому, між слов’янськими та балтійськими народами є чимало спільних елементів у сфері вірувань, що продовжують існувати в народній культурі, а також у релігійній термінології. Серед священних дерев слов’ян та балтів найпочесніше місце займає дуб. Недаремно його вважали царем дерев. Це величне дерево вважалось святим деревом, сакральним житлом бога блискавок Перуна, частково тотожного римському Юпітеру та скандинавському Одіну.

Культ Перуна був поширений як у слов’ян, так і у балтів. Литовці називали його Perkunas, латиші – Perkons. У балтській народній культурі ще у 17 ст. дубові віддавали шану, як дереву бога блискавок Перкунаса.

«Дерево ніколи не було предметом поклоніння саме по собі, люди вшановували те, що містилося всередині нього, або що воно для них означало» - стверджував відомий дослідник міфології Мірча Еліаде.

Дубові гаї і навіть цілі ліси оголошувалися священними, що допомогло врятувати їх від вирубування. Більшість священних гаїв були неприкрашеними, вільними від штучної модифікації та маніпуляції. У них панувала абсолютна заповідність, і охоронний режим у них був суворіший, ніж у сучасних природних заповідників. Це був священний простір, вільний від змін, привнесених зі сторони людини. Найстаріший дуб у лісі вважали місцем перебування божества. Деяким з цих священних дерев приписували силу покарання людини, яка їх зрубає, смертю або тривалою хворобою. Такі дерева заборонялося рубати, порушники ризикували померти або надовго захворіти. Нерідко священні дуби огороджувались дерев’яним парканом або ровом. Вхід до загороди був заборонений усім, окрім жерців, та тих , хто збирався принести пожертву. Жерці слухали голос божества, як вважали, який жив у гілках, і робили передбачення. По-різному шелестить листя: тихо і спокійно, грізно, напружено — від цього залежала і суть передбачення. А восени дівчата збирались біля святих гаїв «слухати духа», який шелестом падаючого листя передбачав їм майбутнє.

В історичних джерелах згадують величезний дуб на острові Хортиця. Довкола дуба викладали жертовний хліб та м’ясо. Важливим елементом були стріли, які встромляли в землю навколо священного дуба – жертва у формі зброї мала місце під час клятви, її також приносили до ніг ідола Перуна. Риси культу, ритуали якого виконували під деревами, слід пов’язувати не власне з деревом, а з сакральною силою, яка ніби-то в ньому прихована.

В давньолитовській історії згадується, як Ієронім загасив сакральні вогнища, повбивав змій і зрубав священний дуб. Це спричинило спротив місцевого населення. Його представники шукали заступництва у великого князя Вітовта, поскаржившись на священника за знищення дому божого, збереження якого забезпечувало дощ і добру погоду. Вітовт перейнявся долею людей, і змусив священника покинути країну.

Ще навіть у ХІХ ст. у Воронезькій губернії пара, котра щойно уклала шлюб, ішла до старого дуба, тричі обходила його й приносила жертву. У Болгарії найважливіші урочистості села відбувалися навколо дуба, що називався «запис» і був позначений спеціальним знаком. Заборонялося рубати це дерево або завдавати йому шкоди.

У давньоруських пам'ятках XI-XVII ст., зокрема в "Початковому літописі" (1093), повідомляється про поклоніння наших предків "pощеніям" і "дpевесам" та про молитви в священних дібровах і гаях ("pощенієм жpяхy"). В Уставі Володимира про церковні суди говориться про тих, "кто молится въ рощеньи", а у Іпатіївському літописі згадується про службу біля куща. Про це також говорить Єпископ Кирило Туровський у XII столітті і Густинський літопис. На думку Є. Анічкова, на тому місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська лавра, раніше був священний гай, в якому стояли київські боги, а серед них, ймовірно, Перун.
Священний гай у слов'ян мав різні назви: «божелісся», «гай-бог», «божниця», «пpаведний ліс», «святибоp», а деякі називали навіть Раєм. У священних гаях не полювали, не збирали хмиз і, звичайно, не рубали дерева, не рвали квіти та не ловили пташок. Навіть сухостій чи бурелом заборонялося прибирати, все повинно гнити природним чином, всередині самого гаю. Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, які були зазвичай на узвищеннях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев.

Під час обрядів народ прикрашав свіжими гілками своїх жерців, жінки одягали на голову березові вінки, а чоловіки - дубові. Усі ранні шлюби влаштовувалися під деревами, і коли жінка хотіла дитину, часом її знаходили в лісі, пристрасно обіймаючу могутній дуб.

На культову роль дуба у наших предків вказують і археологічні знахідки: у 1975 році з дна Дніпра підняли древній дуб, у стовбур якого було встромлено щелепи молодих кабанів догори іклами — так, щоб вони утворювали за формою чотирикутник. А у 1910 році подібний дуб був знайдений на дні річки Десни. Як свідчать етнографи, культ дерев у деяких областях зберігався ще до XIX ст. В Україні найстарішим деревом вважається 1300-річний дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області, а у с. Верхня Хортиця росте 800-річний козацький дуб.

Зображення священних дерев було досить частим в літописах аж до XI ст., поки не було заборонене церковнослужителями. Найчастіше священними вважалися старі дерева, з наростами і дуплами, виступаючими з-під землі корінням або розщепленими стовбурами, а також які мали два або три стовбури, що виросли з одного кореня. Між стовбурами таких дерев пролізали хворі, протягували хворих дітей в надії на одужання. Іноді обряд лікування був складніший. До цілющого древа хворий приходив до сходу Сонця і разом з знахаркою повз до нього на колінах. Знахарка запалювала свічки, роздягала хворого догола і укладала головою до коріння дерева. Читаючи молитви і замовляння, вона обсипала свого пацієнта пшоном і обливала водою, після чого той переодягався в чистий одяг. Старий одяг в якості жертви залишали на гілках дерева, а хворий і знахарка кланялися дереву зі словами: «Прости, Матінка Сира-Земля та Святе Дерево, відпусти». Під кінець хворий і знахарка влаштовували ритуальну трапезу, не забуваючи залишити коровай хліба та трохи солі у коренів священного дерева. Принесення жертв богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти шматочок хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин.

Усі слов’яни вважали, що дуб пов’язаний з образом громовержця, який ніби-то найчастіше бив саме в дерева цього виду. Натомість липі, яку начебто блискавки оминали, приписували цілющі властивості.

У давніх слов’ян та балтів влучення блискавки в якийсь предмет або особу (скелю, людину, дерево, пагорб) освячувало їх. Деревам, на яких були сліди цього атмосферного явища, приписували лікувальну дію: на їх місці будували капища, в яких завжди горів "вічний" вогонь із "дубового древія", їх оточували тином або ровом; а людину, вбиту блискавицею, вважали обраною богом. Вважалось, що з’ївши трохи попелу з дерев, спалених блискавкою, можна здобути собі здоров’я, довголіття, дар ворожіння та заклинання вогню. Разом з тим існувало повір’я, що дерево, в яке вдарила блискавка, не можна використовувати для будівництва, проте воно придатне для виготовлення музичних інструментів. За християнства виникло повір'я, ніби під дубом ховаються від Божого гніву чорти, й саме тому стріли-блискавки часто влучають у стовбур. Із тієї причини й остерігалися переховуватися від грози під цим деревом.

Вважалось, що Перун б’є кам’яною блискавкою. Знахідки скам’янілих белемнітів, молюсків (нерідко їх знаходять на Шацьких озерах, називаючи «чортові пальці»), викопних знарядь первісних людей називали перуновими стрілами. Віднайдення такого предмета сприймали як дарунок долі. Перунові стріли використовували для лікування хвороб очей, зняття порчі, під час пологів.

Дерево дуба використовувалось для спалення загиблих славних воїнів. Також, освячені в Перуновий день (20 липня) жолуді використовували як обереги, зашиваючи в одяг або в ладанки. Дерево — споконвічний символ рослинної сили — мало ще й сакральне значення для побудови святилищ. Статуя божества Святовита в давньослов’янському місті Аркона на острові Руян була виготовлена з кількох порід священного дерева.

На Поліссі дохристиянські вірування було досить сильним ще до 16 ст., навіть в більш пізній час старі дуби та гаї селяни так і вважали сакральним, саме тому деякі з цих вікових дерев збереглися. Хоча з прийняттям християнства чимало священних лісів слов'ян загинули від вогню і сокири, як і інші язичницькі святині. А. Коринфський, поет та відомий збирач народних легенд та звичаїв, писав: «Літописи свідчать про те, що на слов’янському заході проповідниками християнського вчення вирубувались святі гаї, щоб показати безсилля язичницьких богів перед світлоносною могутністю єдиного Бога».

Однак язичницьке коріння проросло в новій релігії і склало основу народних звичаїв проведення християнських свят. Так, на Трійцю прийнято завивати березові гілки, прикрашати ними храми і житла, як це робилося в давнину, а на Івана Купала (з'єднання язичницького Купали та Івана Хрестителя) на Русі донедавна стрибали через багаття, пускали вінки на воду і шукали в лісі квітку папороті.

Хоча, разом з тим, християни, аби привернути неофітів до храмів, нерідко стали будувати їх в священних гаях. Збережені письмові та усні перекази оповідають нам про зведення церков, каплиць, хрестів на священних пагорбах або поблизу особливо шанованих дерев. Посадка дерев навколо нового храму знаменувала появу нового священного гаю, який в даному випадку був вторинною похідною від храму. Але схема їх відношень могла мати і зворотній характер в тому випадку, коли храм (каплиця, хрест) зводився в старому священному гаю, на місці або біля священних дерев. Певною мірою ліс став прообразом храму, де колонами служили стовбури дерев, а християнські церкви і сьогодні нагадують його своїми склепіннями, напівмороком і м'яким, райдужним світлом, що струменіє крізь вітражі.

Цікаво згадати одну з історій, переказану єзуїтами з віленської колегії (з книги В. Лазарука "Сині очі Волині"): 
- Коли 1587 року наблизились до священних дубів, люди з голосінням кинулися на їх захист. Ще більше здивувалися присутні: коли князь приклав до стовбура сокиру, з дупла з огидним сичанням вилетіла сова. Всі подумали: чорт.

А ось ще одна історія: За межі королівщини та княжих земель Сангушка 
Ковельського, між Смідином та Паридубами, в урочищі Свині, збоку прастарої дороги, що вела з Володимира до Бреста, ріс прастарий дуб. Хтось порубав його, - "выказил", тобто попсував, що на середньовічному пограниччю не було ніколи якоюсь дивиною. Проте така акція у населення навколишніх сіл викликала несподівано бурхливу реакцію. На місці злочину зросла громада. Представники одинадцяти сіл у складі 60 осіб, так звана "копа", змусили відповідати винуватців перед лицем закону за давнім звичаєм. Для Вілія і Левонця суперечка закінчилася трагічно: щоб уникнути розправи, вони тривалий час переховувалися у лісах, поки не потрапили до рук татар. Сталося це 1538 року».

На Поліссі зберігся звичай садити дубок, коли народиться дитина. Якщо дуб гарно росте, це вважається доброю прикметою. На гілки священних дерев в якості офір давні слов’яни вішали хустки з різних тканин, кольорові стрічки, шматки полотна, вишиті рушники з проханнями про позбавлення від хвороби або в подяку за зцілення. Звичай цей був дуже давнім. Трохи трансформувавшись, він дійшов і до наших часів – рушниками, хустками та стрічками обвішують придорожні хрести-фігури на Поліссі, надаючи того ж значення ритуалу. Ще в «Житії князя Костянтина Муромського» засуджуються люди, які «дуплінам дерев'яним гілки рушниками обважують і цим поклоняються». Також Костянтин Багрянородний свідчив, що слов’яни-язичники поклонялись дуплистим деревам, прикрашаючи їх стрічками. Навіть в нас час подекуди можна зустріти на Поліссі дуби, обвішані стрічками. Для прикладу, неподалік села Берестяни в Ківерцівському районі і зараз є такий дуб. Місцеві мешканці вішають на це дерево стрічки, коли молодий хлопець йде в армію, аби повернувся здоровим і неушкодженим.

В інших краях відношення до дуба теж було особливим. В Англії дуже довго вважалося, що зрубати дуб - це фатальний гріх, хоча всі інші дерева можна було заготовляти без обмежень. Він використовувався тільки для священних багать. Дуб вважався деревом, яке може зцілювати і передбачати.

В Упсалі – древній релігійній столиці Швеції, поряд з язичницьким храмом був священний гай, дерева в ньому вважались божественними. Древні кельти, як і германці, шанували дуби, на яких росла омела. Зокрема, існували священні гаї кельтських друїдів-жерців - Друнеметони (Drunemeton). По одній з версій слово «друїд» походить від назви «дуб». Про священні гаї кельтських друїдів — розповідають Цезар, Лукіан і інші римські автори. За їхніми описами потаємні гаї та ліси були житлом друїдів, де вони вчили молодих жерців і виконували священні обряди. Так само і слов’янські волхви навчали премудростям молоде покоління і проводили свої обряди в святих гаях та дібровах. В Польщі святі гаї іменувались роком або урочиськом; коли в країну вторгалися загарбники, по селах розсилалися гілки з цього гаю, що об'єднувало поляків.

Місто Відень був побудоване навколо священного гаю, останнє дерево якого, шанований дуб, довго стояв в центрі міста.

Цікавий опис слов'янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Оттона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної віри, порубав статуї богів, наказав зрубати священного дуба. Проте народ почав благати його, запевнивши, що не буде ніхто молитися біля дуба, а лише відпочивати в тіні його крони. І священний дуб був врятований.

Принагідно хотілося б згадати і про те, що священні гаї нерідко знаходилися біля джерел, святих озер (водойм), на березі річок. Вважалося, що боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. В святих лісах підтримувався незгасимий вогонь поряд з священними каміннями-валунами. Наприклад, в Білорусі, на території сучасного Мінська на узбережжі річки Свіслоч, ще в кінці 19 ст. існувало діюче капище, де зростав величезний священний дуб «Волат», горіло незгасиме жертовне вогнище-вівтар «Жижа» біля каменя-валуна «Діда», а поряд з вогнищем жив «Старець» (волхв-знахар), який виконував різні обряди, люди приходили до капища молитись та просити про допомогу. Є свідчення про звичай відновлення священного вогню тертям дубової палиці об сіре каміння з поля.

Насамкінець, хотілося б згадати, що дуб часто порівнюють з міфічним Світовим Деревом, а у його кроні, за древніми повір’ями живе цар птахів (орел, сокіл). Світове Дерево - уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами — своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Про древо життя у світі створено безліч легенд, казок, цей символ знайшов відображення в орнаментах багатьох народів. Першодерево світу у слов’янській міфології розташувалось у Вирію, згідно з їх віруваннями, на «прадубі» росли плоди безсмертя. Сюди ж зліталися птахи на зиму.

У скандинавській міфології, Іґґдрасиль — це Світове дерево, велетенське дерево, що, як вважалось, об'єднує та підтримує усі дев'ять світів скандинавської космології. Світове Древо уявлялося нашим пращурам центральною віссю (Axis Mundi), що пронизує собою три світи – підземний (світ мертвих, темний світ), земний (світ живих, світ боротьби темного й світлого первнів) і небесний (світ богів).

Існує навіть думка, що різдвяна ялинка — це образ священного древа, а зоря, якою вона увінчана, є символом неба або сонця.

Підсумовуючи вищесказане, хотілось би підкреслити особливе естетичне та сакральне значення священних гаїв для наших пращурів, які тисячоліттями намагались бути в гармонії із природою, в якій людина була не центром всесвіту з споживацьким відношенням до довкілля, а лише її частинкою. Святі гаї були своєрідними посередниками в спілкуванні людей із природою, були символом її самовідродження, величі. І нам варто згадати традиції, досвід наших предків, докорінно змінити наше відношення до Матері-Природи.

На фото - вікові дерева Цуманської пущі.

Посилання : http://facebook.com/npptsuman/photos/a.2213044952253265.1073741892.2019761954914900/2213047902252970/?type=3&theater



Догори